НА СВІТАНКУ НОВИХ ЧАСІВ 10 страница

Предыдущая3456789101112131415161718Следующая

А послі гарно нарядилась,

Якби в оренду на танець:

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

В інших місцях згадуються юпочки баєві, охвоти, дулєти, капоти, халатик, шнурівка, шушун, німецьке фуркальце. Жінки вживали такі прикраси, як стяжки, намисто, ковтки, на головах заплітали джерегелі, «щоки терли мінією, а блайвасом — і ніс, і лоб» і т. п. Популярними парфумами були «васильки, м’ята й амбре».

Панський бенкет. Панська кухня XVI — XVIII вв. була далеко багатіша й різнорідніша, ніж у старих часах. До українського панства можна віднести те, що Вердум говорить про польську шляхту:

«їдять так багато м’яса, що один поляк з’їсть за п’ятьох італійців. Може, походить це звідти, що м’ясо дуже дешеве, майже за ніщо; але мало їдять хліба, а майже ніколи не їдять салатів. Додають багато коріння до кожної страви, більше, ніж кожний інший народ, і вживають багато цукру. На бенкетах та обідах п’ють багато, — у тому перевищують навіть німців; при чарці часто приходить між ними до сварки».

«В цілій Польщі майже не знайдеш добре випеченого хліба. Варене м’ясо їдять майже сире, а печене звичайно припалене. М’ясо продають не на фунти, але своїм способом порізане на кусні. Як у всьому, так і у варінні поляки є дуже неохайні. Страви приносять на стіл не відразу, але одну по другій; а що тих страв є часом десять, п’ятнадцять або двадцять і з кожної миски беруть, то їхні бенкети тривають довгі години. Охоче їдять товсте. Частували нас також свіжим сиром, смаженим у маслі, й горохом, змішаним густо із солониною, порізаною на кусні. До цього, як взагалі до всіх своїх страв, їдять дуже мало хліба. Солі й усякого роду коріння ніякий народ не вживає так багато, як поляки. Страви солять уже в кухні, тому на стіл не ставлять сільничок».

«По солених і приправлених корінням стравах смакують дуже полякам трунки. Пиятика однаково тут поширена серед високих і низьких, чоловіків і жінок, — так, як ніде в світі. Особливо люблять горілку. Навіть поляки з найвищих родів возять її з собою у своїх пуздерках і мусять пити її майже Щогодини. Не дестилюють горілки, але палять її з жита, а найгіршу — з кропиви».

«П’ють багато пива, але не роблять його, як німці, з ячменю й хмелю, тільки з пшениці, змішаної зжитом, оркищем і вівсом, до котрих додають мало хмелю; тому польське пиво не є таке гірке, як німецьке, й далеко смачніше, а з чим гіршої води робиться, тим краще. Подільське пиво завдячує своєю добротою зіллю медок, яке до нього додають; гданське, чорне, заправлене гірким корінням, міцніше від вина, але в краї вважається за особливий напій, як малвазія у Відні». Французький інженер Боплан, що довго бував в Україні, не міг надивуватися розкішному життю й марнотратності шляхти. «Їхні бенкети зовсім відмінні від прийомів інших народів. Пани особливо горді на це й силкуються приймати гостей якнайблискучіше. Звичайні обіди в поляків перевищують значно наші бенкети, а які ж то бувають їхні надзвичайні пири, особливо в сенаторів та інших достойників. Вони дають бенкети за 50 і 60 тисяч ліврів. Це величезні видатки, особливо як вказати, чим і як вони приймають. Бо це не так, як у краях, де мускус, амбра, перли й різні дорогі приправи до м’яса коштують величезних грошей. Тут подають усе речі звичайні, грубо приготовані, у великій масі, але видатки ростуть через марнотратність і знищення від слуг».



«Пир починається з того, що гості обмивають руки. Потім розсаджують їх по старшинству. Стіл накритий тонкими серветами і заставлений срібним посудом. Коло кожної тарілки лежить хліб, накритий малою серветкою, і ложка, але ножа нема. Не дають ніякого супу, а відразу краяне м’ясо з різними родами підливи: жовту — шафранову, червону — вишневу, чорну — слив’яну й сіру — цибулеву. По скінченні першої переміни дають другу з печеного м’яса, дичини, качок, курей та ін., — знову з різними приправами. Між другим і третім їданням подають ще солонину з тертим горохом, — це улюблена їхня страва, і без неї ніяка гостина не обійдеться. Також кашу пшоняну, пироги з сиром, гречані пампушки в маковім молоці. Потім наступає третя переміна, ніби десерт, підсметання, сир або риба, до якої не жалують вина, оливи, коріння й родзинок. При обіді п’ють тільки пиво, кладучи до нього грінки з хліба, смажені у маслі. За кожним паном стоїть один або двоє слуг. Пан, віддаючи їм тарілки до зміни, накладає до них страви, слуги зараз її хапають і поїдають у куті, підіймаючи при цьому великий гамір, але ніхто цього не боронить, бо такий звичай. Щойно по обіді починають пити вино, — кожен п’є за здоров’я приятеля, подає йому чарку і сам від нього приймає другу; так п’ють чотири й п’ять годин. Ще кращий пир уладжує собі служба, що випиває ще більше трунків ніж самі пани. Вони чинять нечувані збитки — витирають брудні, товсті тарілки гарними й рідкими драперіями або навіть рукавами своїх панів — не мають ніякої пошани ані для них, ані до їхніх гарних убрань. А на кінець всі так дуже напиваються, що ніхто не залишається вільний від влади вина: пани, слуги, музиканти — всі п’яниські».

Українська кухня. В Україну розкіш панського життя переходила повільніше. «За моєї пам’яті присмаків таких не бувало, — добра була гуска з грибками, кашка з перчиком, печінка з цибулькою або часником, а вже препишні достатки — каша рижова з шафраном. Вина угорського не заживали перед тим, малвазію скромно пили, медок і горілочку дзьобали, а грошей подостатком мали, мури мурували й війну славну краще держали, ніж тепер», — читаємо в сатирі Мелешка.

Але хоч у стравах були неперебірливі, зате всього було доволі. Навіть запорожці, що славилися спартанським життям, не терпіли в нічому нестатку. «Всяку страву споживали: м’ясне, овочі, рибу. Всячину їли, голодом себе не морили. Та й нічого було морити, коли скрізь і звіра, і птиці, і риби скільки хочеш. Звірів ловили капканами, птиць били з рушниць, а рибу ловили ятерями, неводом, їли запорожці ласо, бо вони самі собі й варили, самі собі й пекли. Одного тільки мало було в них — печеного хліба. Замість хліба слугувала тетеря: якщо таке — зараз за тетерю. Тетерею називалося тісто з житньої муки, розведене молоком або водою з медом. Оце його як замішають, то воно бува ріденьке-ріденьке, потім кисне, після чого уже робиться густе, — тоді воно й готове. Як схотів який запорожець їсти, то зараз бере казан, вішає його на кабицю, наливає в казан води, в воду кидає тетерю, до тетері підбавляє пшона, а до пшона рибу або раки, та тоді й варить. Зваривши, їсть і горілкою запиває» (з оповідання запорожця Розсолоди).

На Гетьманщині їли не тільки досхочу, але й уміли готувати найрізнорідніші ласощі. Барвні картини бенкетів у XVIII в. подає Котляревський в «Енеїді»:

Тут їли різнії потрави

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну,

І локшину на переміну,

Потім з підливою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

В інших місцях він згадує найрізнорідніші страви: юшку, борщ, тетерю, галушки, шарпанину, кисіль, гречані пампухи з часником, коливо з куті, рибу, особливо осетрину й тарань, сало, ковбасу, печених курей, гусей, качок, печінку з рижиками, яєшню, вареники, всякі лакотинки, як буханчики, бублики, коржі, потапці, печені пироги, б лини, сластьони, стовпці, фіги з оцтом, солоні сливи, сир-мандрик, «крохмаль, який їдять пани» та ін.

Із записок генерального підскарбія Марковича пізнаємо кухню козацької старшини. На столі в час бенкету не знати, чого було більше — свого чи чужостороннього. Домашнє господарство доставляло м’ясо, ковбаси, гусей, качок і всяку «дробину», сир, сметану, рибу, дичину, сушені яблука, дулі та сливки, повидло, горіхи приливані й смажені, варення всяке й напої. Все те приготовляли вдома. Але не менше смаковинок привозили купці з різних сторін: цукор у головах, цукор льодовий, помаранчову шкірку, цитрини, мигдаль, родзинки, імбір, гвоздику, чай, каву, кав’яр, лососі, осетрину, сьомгу й усяку іншу рибу, вина, чужосторонні горілки та наливки.

«Де їсться смачно, там і п’ється...» У ті часи всяких напоїв уживали стільки ж, що й страв. Сам Маркович був великим знавцем у цій справі, й його стіл красувався безліччю пляшок, чарок, кухликів, пугарів. Не раз він сходив до свого «склепу» (пивниці) й там переливав горілку з бочок до пляшок або пробував смак наливок, зроблених на різні рецепти. Горілка була проста й подвійна, вишнівка, слив’янка, дулівка, ганусова, полинівка, алембикова, рожана, царгородська, карбункулова, алькермесова, персикова, цинамонова, еліксир, росоліс; вино — волоське, угорське, кіпрське, мусулес, петерцимент, фронтин’як, канарсект; мед — заправлений корінням; пиво — коропське.

Котляревський також знав гарний вибір різних напоїв. Горілка бувала проста, брага, сивуха, чикилдиха, пальонка, варенуха, пінна з імбіром, деренівка, слив’янка, кримська дулівка або айвівка, ганусна, тютюнкова. Найкращу горілку пили праведні душі в підземному світі:

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян,

Під челюстями запікану,

Із ганусом і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

Котляревський ще згадує мед охтирський, вино рейнське з кардамоном, чорне пиво з цитриною, а також пунш.

Запорожці робили свій мед і пиво, а горілку привозили з міст та приправляли на свій смак — «робили настій (наливку) із комлицької трави або із папороті та й пили з овечим молоком...»

Товариські звичаї.Вердум у своїх мемуарах оповідає також, як виглядало привітання у шляхти й простих людей. «У звичайному житті й товариській розмові вживають так багато компліментів і підлещувань, як не може ніякий інший народ. Нема в Польщі вуличного жебрака, хоч як нужденного, котрого б діти не називали «паном отцем», а його жінку «панею маткою». Люди того ж самого стану під час привітань обіймаються й цілують одне одного в шию. Нижчі обіймають і цілують старших у коліна або навіть у самі ноги й стопи. Коли прості люди вітають духовного, кладуть йому голову на груди й цілують їх. На Поділлі й Україні подає духовний другому руку, той її цілує й притискає потім до чола».

При цій нагоді Вердум зазначає, що найніжніші товариські форми він бачив серед українського населення. Він пише дослівно так: «Найбільшу ніжність у словах і рухах знайдеш на Русі, особливо в жінок, до чого спричиняється також руська мова, котрої виговір не є такий твердий, як польської». Це перша, мабуть, похвала, яку українська мова зустріла від чужинця, — в пізніших часах таких висловів маємо ще більше.

В Україні витворилися своєрідні товариські форми, які берегли особливо в гостині.

Гість, що приходив до хати, низьким поклоном вітав господаря, той його обіймав, висловлював радість, що гість явився, питався за здоров’я, просив сідати до столу та «не поцуратися хліба-солі». Титулували себе різно: «милостивий пане», «добродію», «пані матко», при кінці XVIII в. — мабуть, за московським звичаєм — ім’ям й «отчеством»: «Еней Анхізович, сідайте». Деколи гість приносив ралець — дарунок, як це часто бачимо в «Енеїді»:

«Здоров, Еоле, пане свату!

Ой, як ся маєш, як живеш?» —

Сказала, як ввійшла у хату,

Юнона. — «Чи гостей ти ждеш?» —

Поставила тарілку з хлібом

Перед старим Еолом дідом,

Сама же сіла на ослін.

Господар найперше частував горілкою й закускою, велася розмова, а як прийшов час, просили обідати чи вечеряти.

Стіл накривали скатертю. У козацької старшини XVIII в. є вже сервети, серветки та «вельветки» до кави. Столовий посуд у бідніших бував дерев’яний або глиняний, деколи Цинковий, у багатших — порцеляновий, скляний, а то й срібний. Згадуються тарілки, полумиски, миски, вилки, ложки, ножі сталеві й із срібною оправою з Гданська, кришталеві солонки, кубки, чаші, пугарі, кухлики, чарки. Господарі не шкодували нічого, заставляли стіл усім, що мали найкраще й найдорожче.

При бенкетах пили багато. Господар припрошував гостей, гості приговорювали до господаря: «Не бачили ми, як ви пили... Бог вас зна, чим ви частуєте... Покажіть путь, як горілку п’ють...» Підскарбій Маркович у своїм щоденнику зазначає, як ішло бенкетування: «подпияхом мало», «подпияхом почасти», «подпияхом злегка», «подпияхом зіло», «гаразд подпияхом», «підпили до шуму» і под. Котляревський також радо наводить всякі пияцькі вислови: «і брагу кухликом тягли, та і горілочку хлестали», «кружав сивуху», «пінної нахлистався», «пінненькую лигав», «сивушки ковтнули по ківшику», «ганусною підкріпивсь» та ін.

Як гості під’їли та підпили, молодь починала танки під музику:

Бандура горлиці бринчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках.

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дробушках, чоботах, свитках.

У ті часи поширилася також коломийка.

Із співами й танцями відбувалися вечерниці та досвітки, — музики тягнуть молодь на вулицю та до корчем на гуляння.

У звичайні дні, особливо зимою, сиділи вдома, балакали, слухали оповідань, оповідали сміховинки. Молодиці-цокотухи точили всякі баляси і баляндраси, шуткували з парубків, прикладали їм насмішливі ймення. У домах козацької старшини вечорами радо пили чай або каву. Кава уперше згадується у нас у половині XVII ст., залюбки пив її гетьман Богдан Хмельницький. Спочатку назва не була усталена, — Маркович зве її «кагве», Орлик — «каффа». До чаю був окремий посуд, — таця, чайники, або «імбрички», чайні чашки з мисочками, фарфорові, мальовані, наприклад, із синіми квітками, філіжанки, скринька на цукор, ложечки.

Часом у товаристві бував хтось, що вмів малювати, то забавляв усіх малюнками. Часом «інспектор», цебто домашній учитель, з дітьми «виправляв комедії» — давав домашню сценічну виставу. Деколи заходили мандрівні бандуристи, і їх слухали охоче. Часом хтось із домашніх грав на старосвітській лютні чи на гуслях. У декого є вже новомодні музичні інструменти, як клавікорд або клавіцимбал. Козацькі старшини мали також своїх власних музикантів, а часом цілу капелу і хор.

Як траплялися гості, то молодь забавлялася товариськими іграми, як у панаса, журавля, хрещика, горюдуба, ворона, тісної баби, заводилася вже і новомодна гра в фанти. Старші пробували своїх сил у шахах, але якось ця гра не була дуже поширена. Зате всі пропадали за картами. Як приходили зимові вечори, то день у день сходилася завзята компанія й допізна грала в пікета, льомбар, памфилю, кадрилію, сенкілію. При тім не один курив люльку, так що від диму й чаду ледве світ було видно.

Звичай курити тютюн і нюхати табаку прийшов до нас на початку XVII в. Спочатку проти тютюну була сильна опозиція, й навіть англійський король Яків І написав проти нього книгу «Місокапнос». Але впливові тоді єзуїти опублікували дотепну відповідь на аргументи короля «Антимісокапнос», й куріння добуло офіціальну апробату. Але до кінця XVII в. курців було ще небагато. Вердум пише так: «Хоч тютюн на Поділлі й Україні часто плекають, то не дуже ще поширився звичай курити його з люльок, за виїмком ремісників і жовнірів, що до того призвичаїлися в інших краях. Зате дуже поширилася тут табака до заживання; а ті, що найбільш неохайно поводяться з табакою, жеруть її, тобто жують; бачив я там кількох таких». Але у XVIII в. вже всі завзято курили. На іменини обдаровували іменинника, а він — тих, хто йому робив презенти. Ханенко записує в своїм щоденнику, що кума подарувала йому хустку й кошик, а він дав їй золотисту стяжку; іншим разом хресниця Олена дарувала йому шовкову хустку, а сини — срібну табакерку. З нагоди народження дитини посилали до всієї родини узвар — варену сушенину. Особливо святочно відбувалися весільні обряди, приміром зговорини, при яких дівчина сватам дарувала хустки, або сам «весільний акт» з гучною перезвою, коли гості гуртом із музиками їхали відвідувати сватів. На перше квітня, за новим звичаєм, піддурювали знайомих видуманими листами. Під час ярмарків оглядали народні ігрища, в яких перебійці йшли навзаводи, хто сильніший. Любили часом спробувати зброї, стріляти з лука в ціль. Часом їздили з собаками на лови, взимку санками; не раз і так, для приємності, пускалися гринджолами по сніжній дорозі. По льоду ковзалися тільки діти.

Подорожі.Тодішні люди подорожували часто й охоче. Родинне життя було щире й сердечне, і кожен уважав за свій обов’язок відвідувати якнайчастіше кревняків, свояків і кумів. Багаті люди, шляхта чи козацькі старшини мали маєтності в різних околицях і мусили їх хоч раз у році об’їхати й оглянути. Купці їздили в далекі сторони за своїм крамом. Молодь відбувала далекі дороги до шкіл.

Але подорожі в ті часи не були легкі. В степу шляхи були мало виїжджені, не існували ніякі орієнтаційні знаки, і в безлюдному місці подорожній блукав не раз цілими днями. Натомість дороги в залюднених частинах краю, занадто роз’їжджені, на весну й осінь так розмокали, що годі було ними проїхати. «Через розпуття всі вози затримані», — згадує сучасник. Особливо гаті, греблі й мости давалися взнаки обвантаженим возам. Віддалі були далекі, подорожі тривали довго. Тому до виїзду кожний готувався старанно, приготовляв добрі коні й вигідні вози.

Дуже вироблені засоби комунікації стрічаємо на Гетьманщині. Вози були різного роду й різних назв: звичайні вози, криті дахом палуби, карети, полукаретки, коляски, берліни, палубці на двох колесах, будки, таратайки та ін. Панські карети виглядали пишно, були розмальовані різними фарбами, навіть золотом, оббиті різнобарвним оксамитом, не раз прикрашені килимами. У далеку дорогу козацькі старшини виправлялися не раз в окремо уладжених спальнях. Це були великі повози, у яких можна було вигідно проспатися: містився там матрац до спання, подушки, ковдри, подорожний стілець, дзеркало та інші подорожні речі. Всякі харчі везли в окремій палубі. Харчів брали багато, бо в дорозі не раз було важко знайти поживу. В окремім пуздерку, скриньці, знаходилися улюблені напої.

Виїзд у гостину шляхетної пані (Венери) описує Котляревський:

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір,

І з кінними проводниками,

З трьома на заді козаками,

А коні правив машталір.

Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг,

їм грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха,

Ридван, мов вихор в полі, біг.

Вердум оповідає про шляхетські подорожі: «Шляхта все подорожує. До приятелів і кревняків їздять часом за сто миль, і це проходить їм легко, бо мають доволі коней і повозів, й ними везуть усе, чого їм в дорозі потрібно. Всі гостинні, й тому, за виїмком великих міст, нема ніде добрих заїзних дворів. До якого дому хто заїде, там і ночує. Але треба мати з собою постіль, бо її не дістане в шляхетських домах навіть найбільший пан. Тому кожен возить із собою що йому треба, й ніхто не додумається поставити вигідну гостиницю, як це буває в інших краях. У дорозі слуги не можуть поміститися в тісних домах і тому сплять окремо, всі покотом на соломі, особливо взимку».

Але хоч гостиниці не були дуже вигідні, зате подорожній зустрічав їх усюди. Це були великі просторі корчми, що стояли по всіх містах, містечках, більших селах, а то й безлюдних роздоріжжях. У більших корчмах було по кілька гостинних кімнат, де «кращі» гості могли знайти нічліг, — до того ж корчмар мав різні засоби поживи, сам варив мед і пиво й міг прохарчувати подорожніх. При корчмі був т. зв. стан — широка стайня чи возівня під дахом, у якій могло поміститися 20 — 30 возів. Сюди панські повози й купецькі вози заїздили в час дощу. Корчми старалися звернути на себе увагу гостей своїми назвами: Вигода, Гулянка, Забава, Утіха, Весела, Розкішна та ін. Корчмарі тримали також музик, щоб гості могли забавлятися й потанцювати. Була приповідка: «Корчма без музики, як віз без смаровила».

Рідше подорожували водою. Але Дніпром і його притоками часто пропливали різнорідні човни, навантажені всяким добром. У XVI в. згадуються тут дубаси, ком’яги, півком’яжки, струги; в XVII — XVIII ст. — байдаки, липи, дуби й усякі менші човни, не говорячи вже про козацьку воєнну флотилію.

Із розвитком торгівлі й комунікації виникло питання, яким способом пересилати всяку кореспонденцію. Звичайно передавали листи «оказією», через переїжджих купців і фірманів, — але не все така нагода траплялася. В 1629 р. італієць Роберт Бандінеллі заснував у Львові першу постійну пошту. Посилки можна було висилати в двох напрямках: перший — до Замостя, Любліна, Варшави, Торуня й Гданська, другий — до Ярослава, Ряшева, Тарнува й Кракова. Пошта виходила раз на тиждень, у суботу, але можна було також дістати посланців в інші дні за окрему оплату. «Поштмайстер» зобов’язувався також доставляти листи «в дальші, віддалені країни». Оплату від листа рахували за піваркуша паперу, залежно від віддалі: так, до Ярослава — 1 гріш, до Любліна — 2, до Кракова і Варшави — 3, до Гданська — 6. Пошту перевозили заприсяжені курсори, що їздили верхи. Пересилка йшла повільно: дорогу із Львова до Варшави й назад посланець відбував упродовж двох тижнів.

У козацькій державі пошту зорганізував Богдан Хмельницький для воєнних потреб. Дорадником гетьмана в цьому був молдаванин Остафій Астаматенко, що займався організацією державного скарбу. За гетьманства Многогрішного на Глухівській раді 1669 р. було утворено постійну пошту на Лівобережжі — з Києва, Ніжина і Батурина до Москви. У XVIII в. мережа поштових трактів поширилася по всій Україні.


11. Нове шкільництво

Початкова школа.Спадщиною по княжій добі залишилася Україні нижча, початкова школа. Школи здавна існували по містах, при більших церквах та при людніших монастирях. Деякі значніші панове закладали також школи по своїх маєтках. Учителювали по цих школах дяки, яких звали також уставниками. Тодішні дяки майже всі бували священичими синами, мали деяку освіту й пізніше самі приймали свячення. За своє навчання діставали плату збіжжям чи іншими натураліями. Крім того, учні мали за обов’язок час до часу давати їм окремі дарунки. Наука відбувалася або в хаті дяка, або в окремій «шкілці», що містилася при церкві. У цих школах учили тільки читати й писати — це була вся початкова наука. За шкільні підручники служили Часослов і Псалтир — на них діти вчилися абетки, на них удосконалювалися в читанні.

Щоб скорше вивчити абетку, назви літер в’язали у штучні речення: «аз буки віди глаголь» (я тобі кажу буквами слово); «добро єсть земля зіло» (земля — це велике добро); «како люде мисліте» (як люди думаєте); «рци слово твердо» (скажи тверде слово) і т. под.

Початки читання показували на складах, як це Котляревський оповідає про Енея:

І всіх зачав сам мордувати,

Поверху, по словам складати

Латинськую тму, мну, здо, тло...

Письма вчили уставного й каліграфували його на старий зразок. Це було потрібне для майбутніх переписувачів церковних книг. Навіть коли вже появилося друкарське мистецтво, то по глухих закутинах дяки й панотці ще власноручно переписували богослужебні книги. Скоропису вчилися найбільше ті, що мали намір стати урядовцями в канцеляріях, де вимагали скорого писання.

Врешті учень управлявся в співі й церковному богослуженні, бо школа була в тісному зв’язку з церквою і повинна була готувати церкві добрих служителів.

У споминах одного подільського священика з початку XIX в. знаходимо опис навчальних методів давнього учителя, дяка Івана. Він вимагав, щоб читання учнів було «голосне, докладне й виразне, при Апостолі співуче, у всім іншім рівне, як струна». Поставивши учня читати на крилосі, він усе покрикував на нього: «Голосніше, не біжи так, кріпче вимовляй!» Коли читець десь помилявся, дяк затримував його й примушував повторити те саме слово. Коли учень все-таки виявляв розсіяність, брав його за чуба, і той мусив мужньо витримати кару, не перестаючи читати. Коли дяк мав котрогось із учнів вислати на середину церкви читати Апостола, то наперед дома показував йому, як має стояти, яким тоном читати, де підвищувати й де понижувати голос, де перепиняти читання, як має віддати кінцевий мотив і як скласти поклін на три сторони. Кілька разів перепитував, поправляв, карав...

При співі дяк Іван вимагав, щоб учень дивився «до Бога», тобто вгору, і дуже це пильнував. І всі його вихованці, навіть священики, переймали цей спосіб: при співі підіймали високо голову і співали з глибоким почуттям. Учень мав за обов’язок удома сам підшукати і «затвердити» всі тропарі, кондаки, стихирі, канон, — усе, що було потрібне до чергового богослужебного дня. В обсяг співу входили також домашні духовні пісні, яких тодішні дяки знали дуже багато.

Коли дяк виходив на «треби» по хатах парохіян, то брав із собою також школярів і при цьому приучував їх, як мають поводитися, як поклонятися й як привітати господаря, як стояти «з повагою» в часі читання й співу, висунувши одну ногу вперед. Перед старшими учнями дяк Іван не раз критикував священика, як він у церкві читав, кадив, тримав чашу, благословляв, — і сам показував, як повинні богослуження відправлятися. Це була практична школа для духовенства, бо під рукою таких освічених дяків вчилися не раз кандидати на священиче звання.

Не всі вчителі стояли на такому рівні, як цей подільський дяк Іван. Частіше бували малотямущі дяки, що суворістю намагалися покрити своє незнання й знущалися безсердечно над своїми учнями. Про тяжкі муки початкуючого був популярний вірш:

Ой, як мене мати дала до школи,

Ой, дізнав я тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр: говори «аз»,

А як же я не вимовив, гоп мене раз.

Крикнув же він другий раз: говори «буки»,

Іще я не вимовив, вже впав в його руки.

Крикнув потім третій раз: говори «віде»,

Уже ж його рука по чуприні їде.

А як сказав знову: говори «живіте»,

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте.

Ой, просив я і молився я,

Ні мені випроситися, ні вимолитися.

Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,

Одпусти мені цей раз, бо вже млію!

Тридцять раз я омлів і тридцять ожив.

А він щораз лучше руки доложив.

Пішов я додому та й татові кажу:

Так мене учитель збив, що я ледве лажу.

Ще я собі гіршого лиха набавив —

Що учитель не добив, то тато доправив...

Все-таки церковні школи мали у нас велику популярність, і кожна найменша навіть оселя вимагала, щоб дяк або священик вів при церкві науку. Тому й знання письма було в нас поширене далеко більше, ніж у інших народів, що мали свої держави. Архідиякон Павло Алеппський в описі України за Хмельниччини підносить грамотність українців: «По всій козацькій землі ми зазначили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими виїмками, навіть їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім цього, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях. Число грамотних зросло, особливо за часів Хмельницького». З XVIII в. маємо докладні звістки про наші школи, — тоді в кожному селі була вже «шкілка» — так само в Галичині, як і на Гетьманщині.

Перші гімназії.На переломі XVI — XVII ст. у наше шкільництво приходять основні зміни. Під впливом західних течій — гуманізму, реформації та єзуїтської школи — розбуджується охота до вищої освіти, потреба підняти рівень знання. Коли тодішні люди роздумували над причинами занепаду української культури й держави, то початок лиха бачили в тому, що не було добрих шкіл. Невідомий автор «Перестороги», може, львівський міщанин Юрій Рогатинець, пише: «Це надзвичайно зашкодило руській державі, що не змогли шкіл і наук звичайних поширити й їх не засновувати, бо коли б науку мали, тоді за несвідомістю своєю не прийшли б до такої погибелі. Як читаєш польські хроніки, знайдеш про те докладно, як поляки пообсідали руські держави, поприятелювавшися з ними, свої царські доньки дали за русинів та через них свої оздобні звичаї й науку поширили. І так Русь, заприятелювавши з ними, позавиділа їхнім звичаям, їхній мові й наукам, а, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, і ці з науками звикли до їхньої віри. І так помалу науками своїми все руське панство до римської віри привели, що потомки руських князів із православної віри на римську вихрестилися і назвиська та імена собі позміняли, щоб не було пізнати, що вони потомки благочестивих прадідів своїх...»

Ці міркування викликали живий освітній рух і дали початок середнім школам, що засновуються при церковних братствах по всіх більших містах. Найстарша з них і найкраще уладжена була грецько-слов’янська школа, або гімназія, при Успенському братстві у Львові. Заснували її 1586 р. серед надзвичайно піднесеного настрою. По всій Галичині було зорганізовано збірки на школу, а єпископ Гедеон Балабан зазивав у своїм посланні: «Розкрийте ваші душевні очі, зверніть увагу на нестаток освіти й умилосердіться над собою». На нижчому відділі школи головним предметом навчання була слов’янська мова. Вчили її на трьох ступенях: «У школі діти діляться натроє: одні, що будуть учитися слова пізнавати і складати; другі, що будуть учитися читати і напам’ять багатьох речей; треті будуть, читаючи, викладати, роздумувати і розуміти». Для початкової науки Львівське братство видало «Буквар язика словенського» 1612 р. і дешеві «часовнички шкільні».


0606773681315005.html
0606818167206951.html

0606773681315005.html
0606818167206951.html
    PR.RU™